Story 08

Читає: Тарас Тополя — фронтмен гурту «Антитіла», волонтер.
Художник: Беата Куркуль
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Знаєш, я іноді плачу… Плачу коли ніхто не дивиться та не чує. Викидаю з себе все що бачу кожного дня. Одна краплина дорівнює: один вибух, один постріл, один поранений, вбитий, контужений, неврозний… Скажеш, не плакати? Та я ж не плачу, так щоб вони бачили – тікаю. Давити все в собі не можна – вилізе боком, от і даю волю почуттям. Земля гидотна, пташки ці німі, люди – відсиріла вата, яка ніколи не спалахне, бо вогка.
“Когда вы подохнете, твари” – в спину. От би йти і загубити дорогою той спогад… І через що? Бо я вдягнена у воєнну форму! Почала виправдовуватись перед тією тіткою. Несла ящик з медикаментами і виправдовувалась. Казала їй, що нікого не вбивала і не хочу вбивати, пояснювала, що ми не скоти… Кому? Нащо? Сліпому важко розповісти про колір сонця. Глухому безперспективно не має сенсу вмикати музику. Німий не розкаже тобі, як у нього пройшов день.
Я не знаю як наші діти ходитимуть в одні й ті самі дитячі садки… Чи будемо ми вітатися? Чи висітиме у них в хаті український прапор? Чи дякуватимуть вони Господові за життя і мир на Україні в своїх молитвах? Чи зрозуміють колись, що сталося? Чи болітиме їм війна? Чи любитимуть вони україномовних людей? Наші пісні? Вірші? Чи поважатимуть калік? Чи зможемо ми подати їм руку і відчути їхню? Чи вистачить сили нашим усвідомити, що війна не вічна? Чи любитимуть своїх дружин сильніше за побратимів? Якщо так, то чому ж тоді вони так радісно повертаються в зону АТО, а вдома нудяться? Чому вдома їм некомфортно, а в бліндажі – зашибісь? Нащо тікають з госпіталю в окоп? Як так виходить, що очі блищать тут, на фронті, а не вдома? Співають в рацію. Тут, а не там… Як так? Ми ж за скоріше завершення? Правда ж?