Story 05

Читає: Dakh Daughters театрально-музичний гурт в стилі фрік-кабаре
Художник: Марина Яндоленко
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Мені лелеки обіцяли мир. Вчора я сиділа на вулиці, гризла велике яблуко, яке мені прислала «Новою поштою» Наталка, дихала повітрям і дивилася в небо. Зелена трава, свіже соснове повітря, вітер розвівав волосся, десь співали пташки. На ґаночку стояли мої хлопці, курили і сміялися. Мірялися розгрузками, шуткували, фотографували мене тишком, піддьоргували, що на ничку їм яблуко. Сильні, мужні, дорослі діти. Войовничі, серйозні діти. Загартовані душі, темні обличчя, блискучі очі. Дужі фізично, стійкі морально. Я дивилася і не могла надивитися… Ніколи мені так не пахло і не смакувало яблуко. Не відчувався вітер, змішаний з запахом сосни, поту, заліза та димом від цигарок… Кожною клітинкою. Із кожним вдихом та видихом. Із кожним поглядом вдалину і поблизу… І от я сиділа й дихала… Вільно. Зазвичай, так сидіти не варто, бо можна досидітись до «загробних пісень і білих тапців», чи до осколочного куди-небудь. А тут сидиш… І гупає не біля нашого місця, а трохи далі, десь на мосту. Це 2 кілометри від нас. Далеко. Незвично далеко. Пересічний мужик би вже тікав, думаючи що нападають, а ми сидимо, відпочиваємо! Сонячні ванни з кисневими масками. Проте я знаю один секрет – мої хлопці насправді топчуться і шмалять цигарку за цигаркою не через те, що їм хочеться постояти, а тому що я відпочиваю… Бо мене треба берегти, охороняти.. Бо як би не хотілося їм спати – стоятимуть на сторожі… На війні все швидко змінюється. Шахи рухаються дуже хвацько. У нас перед будівлею лелеки. Залізні. Обстріляні. Чорні. Не курличуть. Осиротілі. На цілу війну і купу діточок-сиріт… На калік. На вдовиць. На сивих батьків, які не дочекаються своїх лелек… Ці лелеки пообіцяли мені мир… І трьох діток. І хату з тюльпанами і справжньою пічкою, в якій я варитиму борщ і пектиму хліб… Сьогодні сонце зійшло… Лелеки не збрехали. Я їм вірю.