Story 11

Читає: Іван Леньо вокаліст гурту KOZAK SYSTEM
Художник: Же Селезньова
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Приїхала… Київ. Темно. Тихо. Моє ліжко… Мій стіл… Недочитані книги, які не встигла прочитати, бо збирала наплічник, бігала за броніками, берцами… На столі коробочки від сімок, які ловлять в АТО.

…Все на своєму місці, наче і не виїздила. Наче і не було служби, а це – не ротація… Лежу і не сплю. Боюся злякати щастя… Боюсь, що змахну рукою і зникнуть мої чисті простирадла, баночки зі скрабами, гелями…

Жива, здорова, заплетена в дві коси з трояндочками, які подарувала Настя… І наче не голодна і не холодна… І не стрілять. І не сипляться вікна. І в рожевій піжамі.

Тіло вперто не хоче розуміти цього щастя. Воно хоче спати в спальнику і бронику, зі скальпелями в кишенях. Думки гуляють по Дебальцевому. Руки – по Лисичанську. Тихо. Шепочу псевдо-своїх і прошу в Господа для них сили.
Скоро приїду. Лишень зміню батарейку і приїду. Бо навіть вогонь хоче їсти полінця, аби горіти.

Story 12

Читає: Ольга Лукачова вокалістка “Kiev Big Band”
Художник: Марина Яндоленко
Sound Design: Артем Рокет

Плаче дощ. Вань, за тобою плакав Бог…
Ніч така пуста і страшна. Я не знаю, як видалити твій номер. Буду інколи дзвонити тобі на небо. Можна? В мене на тумбочці лежить кокарда. В тебе теж така була, блискуча, як твої очі. Цілу ніч на неї дивилася. Знаю, що в мене немає права плакати, впадати в апатії і так далі… Ти – Там. І я нічого не можу зробити.
Зранку встала, взяла себе в кулак, побігла. Перев’язки, лікування, солдати, командири. Все як завжди. А вночі небо плакало, але я його не чула.
Після 11.00 їхала з командиром по справах в УАЗику, і двірники машини намагалися стерти ті сльози зі скла… Не могли. Бог сильно за тобою плакав. Ті сльози краяли небо на шмаття, і пахло солоним, свіжим. Пахло морем і лісом сосновим. Там половина дерев мертві і повалені мінами, але ліс живий, він пахне після дощу.
Був 300-й. Але з ним все добре. Він чудовий. Смішний такий! Ці розвідники неймовірно прекрасні. Заради таких людей я тримаюсь…
Я буду триматися. Чесно. Обіцяю… А ти вмикай мені сонце. Тільки не сильно, добре?

Story 13

Читає: солдат Даринка Рудик
Художник: Нікіта Тітов
Sound Design: Антон Зварич

У кожної людини є 2 резервуари: щастя і болю. Мій резервуар щастя наповнюється з дитинства: запах бабусиних пиріжків з яблуками, порцелянові ляльки, неймовірної краси плаття, сніжки з дідусем, гойдалка в парку, пухові хустки, які замотувались так, що один ніс лишався, бузок у вазі весною, хенд-мейд гамак, залізна балія, яку клали на городі між квіти і гріли воду. Ніхто ніколи не казав мені “Відійди!”, “Тікай!”, ” Ти заважаєш!”… Часто я пацяла руки в тісто і коли хтось баламутився, бабуся казала: “Не чіпай! Дитина розвивається!”. Вареники ліпилися під “У церкви стояла карета, там пышная свадьба была” у моєму виконанні.

А зараз я велика і грізна. Не боюся уколів в попу, ставлю їх іншим людям, не лякаюся слова “паразитологія”, ношу бронік на 13 кг і всі комплектуючі, стріляю з АКС, можу ампутувати руку чи ногу, можу наварити борщу і наліпити вареників з вишнями, можу тягнути ПКМ, заряджати магазини з заплющеними очима…

Але кожного разу під обстрілами я набираю номер аби сказати: «Альо, бабуль, ++! Живі, всьо агонь, мальчики привіт тобі шлють! Люблю! Їла!!! Дай дідулі слухавку. Альо, дідуля?! Я тебе обожнюю! Дєда, всьо тєрпімо! Я воєнік получила!!! Ну всьо, па!»