Story 06

Читає: Віталій Калініченко (гурт “Веремій”)
Художник: Грася Олійко
Музика: Kashiwa Daisuke – Stella
Sound Design: Антон Зварич

Живу з «Развєдкою» в кімнаті. Луганчанин. Сильний такий, відвертий, трохи дебелий. Є в нього кохана. Він ніколи не каже на неї «дівчина», лише «моя дружина». Влітку, коли хлопці брали Хрящувате, загинув її тато… «Развєдка» побачив її на похороні – і пропав. Поклявся взяти собі в дружини, піклуватися, кохати вірно і ніжно. Це було неймовірно. До мурах, до сліз у неба, до сонця на могилі її тата – і його побратима, до благословення від у тещі, до цілунків у сльози на очах коханої… Здавалося б – все. Фінішна. Живіть довго і щасливо! Гірко! А тут війна… Доброволець. Служив, бо не може інакше… А тепер ще й служити за тата, за тестя, за того, хто подарував йому щастя… І вона розуміє. Відпускає… Благословляє… Боїться і відпускає…

Він спить в окопах, бліндажах, укріпленнях, і пише тонни ніжностей і та по секрету ділиться зі мною крапелькою. Він пише, що без неї ніколи не жив, не любив, не дихав, не відчував… Що хоче жити. Дітей від неї. Пише, що шаленіє від її фото, з яким спить…

Він розповідає мені про неї – і очі блищать. Я бачу добро серед цього Мордору. Живу із солдатом, який марить стати татом маленької дівчинки. Щоб була схожа на маму. Щоб назвати її як свою дружину і любити їх до самого неба і вічності. Кохання в окопі не вмирає. Терпко в роті – їй та йому.

Нічого зайвого. Говориш головне, не замовчуєш. Кохання із запахом землі і крові… Тої землі, яку боронить, тої крові, що заплатила за їхнє щастя.

Будьте з тими, хто приносить вам задоволення. Цілуйте лише тих, чиї вуста солодкі. Обіймайтесь лише з тими, з ким буде затишно й і тепло, – і тоді ви по-справжньому будете щасливі. Кохання – єдина штука, що може змусити жити. Їх так до дідька багато, – тих чоловіків і жінок, які лише імітують кохання. Не тримайте їх. Не будьте з ними. Бо хтось дарує вам шанс.

Story 07

Читає: Римма Зюбіна актриса Київського академічного Молодого театру
Художник: Відана Білоус
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Скільки треба знати людину щоб ділити з нею 2 літри води на тиждень?
Наскільки близькими мають бути люди, аби їсти з рук, шнурувати берці, заварювати одну каву на двох, прати один одному одіж та білизну, цілувати в ніс зранку, накривати одне одного спальником, масажувати втомлені ноги, мріяти про майбутнє, пити з однієї пляшки і не боятись, що хтось туди плюнув? Скільки?

Скільки годин потребує мікропростір кожного, аби звикнути? Скільки розмов під обстріли градів мають відбутись, аби не стримувати солоних потічок і не перейматись зовнішнім виглядом? Чи мусить любити твій товариш Енріке Іглесіаса так, як його любиш ти? Чи мають для нього значення чорні цятки на твоєму носі і немита тижнями голова? Чому він біжить під час обстрілу в хірургію, ризикуючи життям, і невимовно тішиться, що ти лежиш лицем вниз і глибоко дихаєш? Тому що. Бо він обіцяв бути завжди поряд. Бо обливав крижаною водою голову після першого мінометного обстрілу. Бо втирав сльози і шепотів слова підтримки. Бо кричить на мене голосно, а любить вірно і готовий віддати життя. Бо каже не на вітер… Бо +1.

Терене… Без тебе я би давно зламалася.

Story 08

Читає: Тарас Тополя — фронтмен гурту «Антитіла», волонтер.
Художник: Беата Куркуль
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Знаєш, я іноді плачу… Плачу коли ніхто не дивиться та не чує. Викидаю з себе все що бачу кожного дня. Одна краплина дорівнює: один вибух, один постріл, один поранений, вбитий, контужений, неврозний… Скажеш, не плакати? Та я ж не плачу, так щоб вони бачили – тікаю. Давити все в собі не можна – вилізе боком, от і даю волю почуттям. Земля гидотна, пташки ці німі, люди – відсиріла вата, яка ніколи не спалахне, бо вогка.
“Когда вы подохнете, твари” – в спину. От би йти і загубити дорогою той спогад… І через що? Бо я вдягнена у воєнну форму! Почала виправдовуватись перед тією тіткою. Несла ящик з медикаментами і виправдовувалась. Казала їй, що нікого не вбивала і не хочу вбивати, пояснювала, що ми не скоти… Кому? Нащо? Сліпому важко розповісти про колір сонця. Глухому безперспективно не має сенсу вмикати музику. Німий не розкаже тобі, як у нього пройшов день.
Я не знаю як наші діти ходитимуть в одні й ті самі дитячі садки… Чи будемо ми вітатися? Чи висітиме у них в хаті український прапор? Чи дякуватимуть вони Господові за життя і мир на Україні в своїх молитвах? Чи зрозуміють колись, що сталося? Чи болітиме їм війна? Чи любитимуть вони україномовних людей? Наші пісні? Вірші? Чи поважатимуть калік? Чи зможемо ми подати їм руку і відчути їхню? Чи вистачить сили нашим усвідомити, що війна не вічна? Чи любитимуть своїх дружин сильніше за побратимів? Якщо так, то чому ж тоді вони так радісно повертаються в зону АТО, а вдома нудяться? Чому вдома їм некомфортно, а в бліндажі – зашибісь? Нащо тікають з госпіталю в окоп? Як так виходить, що очі блищать тут, на фронті, а не вдома? Співають в рацію. Тут, а не там… Як так? Ми ж за скоріше завершення? Правда ж?

Story 09

Читає: Анжелiка Рудницька українська співачка, телеведуча.
Художник: Же Селезньва (Одеса)
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Жахлива ніч… Гримить так сильно. Загорнулася в спальник і лежу. Налапала ключі від хірургії. Все на місці. Лежи, Олегівна, і молись, шоб твої ключі не відчиняли сьогодні тих дверей.

Дзвінок:
– Дашка, тебе там сильно страшно? Ты не бойся. Я сейчас на посту отстою и прибегу к тебе. Держись там. И документы при себе держи. Поняла?
– Сашко, я почула. Все добре…

Поклала слухавку, а сама думаю: яке добре? Скоро посивію… Хлопці швидко тут сивіють. А там, за стінами, не вщухає… Здається, БТРи їдуть. Чи Крази, чи Утьоси… Значить, підмога виїхала. Господи, поможи нашим, щоб без 200-х .. І без 300-х… Ну, подряпинки можна. Подряпинки можна. Для шраму. Шрами ж прикрашають чоловіків! Більше не треба. Страшно. Реально страшно. Доживемо до ранку? Боже, я так хочу дожити! І вони хочуть… Будь-ласка…

Падають міни. Близько… Хочу спати… Дуже хочу… І не можу. Ніч. Темно. «Развєдка» прийшов з посту і теж намагається заснути… Бо хто його знає, як воно буде?

– Саааш, я затикаю вуха і сплю… Добре? Якщо що, розбудиш?
– Разбужу. Спи, Даринка. Спи, девочка. Я «Фаину» защитил – и тебя смогу тоже… Спи…
– Ми ж будемо жити? Вони не влучать в нас?
– Будем…
– До ранку!
– И тебе… До утра…
Ранок є. Слава Богу!

Story 10

Читає: діджей, мінометник Анатолій Тапольський
Художник: Валерій Пузик
Sound Design: Анатолій Тапольський

Знаєте, що найстрашніше?
Не страшно, коли командир кричить: «Дарина, 300-й! Їдемо!», і я вилітаю за секунду з аптечкою – в резинових капцях, з розтріпаним волоссям, сонна.
Не страшно гнати на такій швидкості, що можна врізатися головою у лобове скло і розкваситися.
Не страшно, що стріляють, а я без броника..
Страшно, коли бачиш Васю, з якого юшить, а він віджиматися лізе… Страшно, бо зранку він тобі підморгував і шуткував, що жениться, а ти йому дала копняка. А зараз сидиш з ним в “ух якому епіцентрі”, де все бухкає, і робиш все, аби не стік кров’ю… Страшно, коли він під знеболюючими питає: “Вийдеш за мене?” І ти готова пообіцяти будь-що, тільки б жив… Страшно.