Story 01

Читає: Андрій Середа лідер рок-гурту «Кому Вниз».
Художник: Анастасія Голумбовська
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Темно. Хочу їсти. Сходила б до комори за тушонкою, але можна так піти, що більше не повернутись. Цікаво, що бабуся приготувала? І чай, напевно, вдома є… Гарячий. І бублики чи сухарики. Ці московські орки перебили нам все: труби, світло, опалення, воду… Якби можна було гріти воду – пила б із калюжі!

Сидимо. Прийде хтось? Буде вода? Що робити? А як раптом наступ? Що рятувати? Які ліки виносити? Сплю по формі, в берцах і бронику. Темно, бляха-муха, хоч очі повиколюй. Свічка скоро догорить, а я ще й і половини всього не записала. Половини!

Холодно. От би зараз залізти в ліжко. Або в душ піти! Поспіть там за мене в теплі хтось. Поспіть! Хай насниться щось хороше, а ми доки полежимо в підвалі на спальниках. Може, засну, поки тиша.

Свічка догорає. Закінчую писанину. Будемо жити.

Цей малюнок намалював мені «жоніх». Якщо не доживу – передайте йому, коли виросте, цей лист. Він в бронику, в кишені.

Story 02

Читає: Георгій Сагітов
Художник: Георгій Сагітов
Sound Design: Антон Зварич

Загорнути б тебе від горя та біди… Загорнути б тебе… Заспівати на вушко, але нам не можна: треба слухати. Лежиш в проклятому спальнику і намагаєшся зігрітися… Болить голова і зводить щелепу. Слухаєш, як знаряддя летить на нас, на цей добваний луганський пансіонат.

Після кожного «бах» я кажу тобі: «Том, це що за бджілка?». А ти мені: «Міномет. 120-ка. Саушка. Град. Васильок.»

Показую своє розпатлане волосся з ковтунами, кажу, що я – баба яга, а ти сердишся: «Даринка, ти чого? Ти – зіронька. Буде тобі гребінець». Приносиш мені з чергування яблука, вкриваєш спальником, одягаєш на мене броник, важкі БК і розгрузки. Коли я здригаюсь уві сні, прибігаєш до мене і заспокоюєш. Сміємось, що Щастя принесло всім щастя. Кожному своє… А поки ти спиш, я тихенько тобі співаю. І благаю небо, аби воно тебе не забирало. Хто ж його триматиме тоді?

Story 03

Читає: Марія Берлінська аеророзвідниця, доброволець
Художник: Беата Куркуль
Sound Design: Антон Зварич

В моєму світі все б мало бути добре: дітки, бузок зранку, «Ваша кава, Олегівно», свіжі, пахучі, хрусткі простирадла, білі халати, бахіли, анатомічні пінцети, ідеально вимиті коридори, усміхнені пацієнти… Натомість – спальний мішок, ПКМ в кімнаті, ідеально щільна розгрузка, укомплектована медсумка на випадок повної сраки, сухі, вицвілі від війни обличчя, речник АТО з телеекрану, цей брехливий вісник Мордору, міцна кава, списки необхідного, коробки, набиті системами і скальпелями, дзвінки з усієї України, запалені рогівки, журнали «Вісник хірургії» за 80-якийсь там рік, солдатські берці, тисячі запитань: «Нашо то тобі тре? Ти розумієш, що твориш? Ти здорова? Ти адекватна? Нема чим зайнятися? Шо, поїхала шукати мужика?», тисячі погроз, наказів… А у мене гуде у вухах: «++, Даринка, то хлопи з Дебальцевого. Як ти? Чарівні шприци є? Вкололи. Легше. Та точно. Подякували. Холодно? Куртку? Бушлат? Привеземо!». Ніхто не казав, що становлення чогось великого – легкий шлях.

Story 04

Читає: Наталія Васько акторка Київського Молодого театру
Художник: Андрій Єрмоленко
Sound Design: Артем Рокет

Я дуже люблю жити. Жадібно вдихати повітря, співати, насолоджуватися сонцем, зливою, снігом. Я відчуваю біль – глибоко, зсередини. Проживаю кожне своє щастя, кожне чуже-близьке горе. На моєму шевроні написано: «Рабів до раю не пускають». Дехто каже, що війна – це лихо. А я кажу, що лихо – то смерть, вічна залежність від суспільної думки, бажання перекроїтися під «пакет-стандарт», страх перед «що подумають люди».

Думала про все це гуляючи Подолом… Дивилася на небо, посміхалася собі та сонцю, вдихала запах свіжомеленої кави з цинамоном, роздивлялася квіточки, які ще сплять, але вже чують весняне «прокидайся» і незабаром розквітнуть… Говорила з «22», просив привезти форму. Туго там зараз, геть змінки нема, а в окопі по коліна води. Сходила до церкви… Тихо і хороше. Переповнена вдячністю та спокоєм – до неба і по самі краї… Здавалося, наче Боженька гладив по голові, обіймав крилами – і отак в тіні Його крил я відновлювалась, наповнювалась… Йшла з церкви бодай-куди, хаотично-невизначено. Заходила до таких провулків – хтозна чи є вони на мапі міста… Бігла, стрибала, стояла, дивилась, слухала музику, потім – слухала тишу. Мирну тишу. Таку, яка не лякає.
Шляхом додому подивилася в небо, а там – зорі… Ясно так світять.. Стою одна та дивлюсь.. Проходять люди й зиркають: чо’ стала, шо там вгледіла? І не бачать… А я стою і рахую… Ага… Он Юра Дяковський, Юра Поправка, Нігоян, Рома Гурик, Німець, Кульбабка… Дякую, хлопці. Привіт вам. Я? Та добре. Шо? Буду берегтися…

Story 05

Читає: Dakh Daughters театрально-музичний гурт в стилі фрік-кабаре
Художник: Марина Яндоленко
Sound Design: Vitaliy Kandyba
NEWMIX production

Мені лелеки обіцяли мир. Вчора я сиділа на вулиці, гризла велике яблуко, яке мені прислала «Новою поштою» Наталка, дихала повітрям і дивилася в небо. Зелена трава, свіже соснове повітря, вітер розвівав волосся, десь співали пташки. На ґаночку стояли мої хлопці, курили і сміялися. Мірялися розгрузками, шуткували, фотографували мене тишком, піддьоргували, що на ничку їм яблуко. Сильні, мужні, дорослі діти. Войовничі, серйозні діти. Загартовані душі, темні обличчя, блискучі очі. Дужі фізично, стійкі морально. Я дивилася і не могла надивитися… Ніколи мені так не пахло і не смакувало яблуко. Не відчувався вітер, змішаний з запахом сосни, поту, заліза та димом від цигарок… Кожною клітинкою. Із кожним вдихом та видихом. Із кожним поглядом вдалину і поблизу… І от я сиділа й дихала… Вільно. Зазвичай, так сидіти не варто, бо можна досидітись до «загробних пісень і білих тапців», чи до осколочного куди-небудь. А тут сидиш… І гупає не біля нашого місця, а трохи далі, десь на мосту. Це 2 кілометри від нас. Далеко. Незвично далеко. Пересічний мужик би вже тікав, думаючи що нападають, а ми сидимо, відпочиваємо! Сонячні ванни з кисневими масками. Проте я знаю один секрет – мої хлопці насправді топчуться і шмалять цигарку за цигаркою не через те, що їм хочеться постояти, а тому що я відпочиваю… Бо мене треба берегти, охороняти.. Бо як би не хотілося їм спати – стоятимуть на сторожі… На війні все швидко змінюється. Шахи рухаються дуже хвацько. У нас перед будівлею лелеки. Залізні. Обстріляні. Чорні. Не курличуть. Осиротілі. На цілу війну і купу діточок-сиріт… На калік. На вдовиць. На сивих батьків, які не дочекаються своїх лелек… Ці лелеки пообіцяли мені мир… І трьох діток. І хату з тюльпанами і справжньою пічкою, в якій я варитиму борщ і пектиму хліб… Сьогодні сонце зійшло… Лелеки не збрехали. Я їм вірю.